що звуться покищо в нас ґрунтовими шляхами. Отця Кінгзлі я запхав у дорожній міхур і він крехтів і рипів через цілу дорогу.
Був місяць падолист і на радянській болгарській землі я не бачив ні одного рядка не звезеного хліба, ні одної не змолоченої скирти (а їх чималенько було ще того ж місяця падолиста на радянській одеській земельці).
Ми впливли в село, село на нашій Україні, але ніхто б не сказав, що це село на Україні. Навіть пречесний отець Чарлз Кінгзлі вистромив з міхура ніс і здивувався.
Бо замість білих хаток, що, як пшеничні пироги, лежали б на картатій плахті полів, ми побачили ось що. Величезна площа багна, одведена під село Коларівку поділялася на великі квадратні багновища. Серед цих квадратів стояли, немов будівлі поміщицької економії, простокутні, цегляні довгі доми під черепицею, відгороджені один від одного валами з каменю, чи з кізяку.
«Оце болгарські хати» (Are these bulgarian cottages)? — запитав отець Кінгзлі, але я не наважився сам одповісти й собі запитав про те саме в болгарина, що нас віз.
Виявилось, що так; це були селянські хати. Кожна така хата була довгий простокутень з горищем під високою черепичаною покрівлею, в кожнім будинку вмістилися б дві комфортабельні міські кватирі. Але тут друга така квартиря — це була стайня, хлів і комора — під тим самим дахом. Усе з доброї цегли і мазане крейдою.
«Тут я живу», — сказав болгарин і спинив коні. «А ви як хочете».
Спираючись на тачанку, я взув довгі болотні чоботи і, закинувши на спину міхур з речами і отцем Чарлзом Кінгзлі, пішов бродом райвиконком шукати «председател на райвик Михайлов». Отець Кінгзлі тихо зідхав за моєю спиною. Пахло паленим кізяком. Сіре небо над безкраєю грязюкою, довгі доми в кізяковім диму, жирне обвуглене осіннє село.
З кожним кроком ми щораз глибше занурялися в Болгарію. Пройшла двором дівчина в довгій спідниці, з довгими
13
