у ті хвилини, так необачно поринувши у філософські експерименти.
Мною керувала в тій історії необорна жага знання і досвіду. Енка з Луганського заводу, навпаки, підганяла ідея режиму економії. Коли траплялося, розповідав він, що на столі після вечері залишався невипитий сифон, він запитував у бесідників, чи не хоче ще якийсь козак сельтерської води.
І от бувало, що ні один козак не хотів більше сельтерської води. Тоді Енко, щоб дурно не пропали гроші, брав сифон і випускав з нього воду під стіл. Змальовувалася картина переїзду через Атлантичний океан. Вода сичить і заливає ноги. Навколо все ходить ходором, усе хитається, з'являються ознаки морської хвороби, пляшки летять зі столу, звідкілясь у каюту втанцьовує не зовсім тверезий стьюард і, одержавши гроші за віскі і соду, виводить пасажирів на буксирі.
Багато всяких подій зв'язано в історії людства з отим сифоном. Один мій шкільний товариш, кажуть, під час такого переїзду через океан у кавказькому підвалі, настирливо вимагав від сифона, щоб він лягав спати. Він благав його зрозуміти, що він, сифон, уже п'яний, як ніч, і що йому треба якнайшвидше іти спатки.
— Люди, — кричав він, — хіба ви не бачите, що сифон хоче спати! Скажіть йому хоч ви!
— Дивіться, і справді сифон хоче спати, — сказав хтось і, поклавши сифон на скатертину, укрив його ніжним листом салати. Я дуже стомився. «Цього не може бути» — хотів я сам собі сказати, згадавши цю історію з сонливим сифоном. «Сифон хоче спати! Сифон хоче спатоньки!.. Чудно!..»
Все таки це були дуже ніжні, теплі слова. Я пошукав у своїй пам'яті якогось авторитету. Переді мною величною ходою пройшли Платон, Лярошфуко, маленький і скоцюрблений Кант, десь засивіла Марксова борода… але всі мовчали. Їхні авторитетні вуста були стиснуті й німі.
Раптом я згадав «Коротку граматику української мови», що не раз уже виручала мене там, де мовчали філософи.
150
