Щось треба робити. Треба спішно вимагати від усього населення знання історичної граматики української мови, старого і нового правопису, переказу віршів Івана Франка, відомостей з біографії св. Амвросія Метлинського і інших речей, що без них не може бути українцем ні один поїзний провідник і ні один офіціянт Нархарчу. Як цього не зробити в спішному порядкові, як не наполягати на граматику і правопис, то населення буде балакати по-українському, як і досі балакало. А спрощувати газетну мову не слід та й небезпечно: ще візьмуться читати українські газети. І побільше треба писати про те, що робиться в «Хіні». Світ не без добрих людей, а українська мова не без «хіни».
Знаю я, що Хіна — слово німецької вимови, не вчіть мене!
А по-англійськи читається воно «Чайна», як у нас на вивісках. Утворили назву «хінці» для того народу, що його хохли називають «китаями», можна незгірше втворити і від «Чайна» — «чайники». Просто і ясно.
Все це я знаю, але мені від того не легше. Кажуть, що коли один дурень закине в воду сокиру, то й десять розумних не витягнуть. Коли фізично-слабий, нервовий, засмиканий єврей може стати добрим хазяїном, то як здоровим дядькам сокири не витягти. Витягнуть, так я думаю.
Багато є в Харкові автобусів. Є Leyland'и, є Laurer'и, є й один довготелесий американець. Ходять і не знають, який у них є менший брат у Кривому Розі.
Був цей менший брат за царя Сибка простим грузовиком. Тепер же він став автобусом. Обшили його звідусіль диктом, поштрихували олійною жовтою фарбою скрізь, окроме дірок, дірки бо не то жовтою, а ніякою олійною фарбою не поштрихуєш, — і увійшов у нього кондуктор і став продавати квитки.
Межи гір руди, межи кам'яних огорож, над криворізькою річкою мчить криворізький автобус і спиняється лише тоді,
154
