ми очуняти від здивовання і поваги, як виявилося, що друге дівча, ще трішки молодше, є голова комітету незаможних селян у селищі «Нова Зоря». Тут товкся і якийсь білявий хлопець, що ми його були взяли за школяра і що, як показалося, був секретар осередку КСМУ.
Побалакавши про сир, скільки треба було, щоб переконатися, що сиру ми не їстимемо, ми вирішили, що натомість ми зостанемося на зборах КНС селища «Нова Зоря».
Та попереду голова і секретар повели нас вечеряти до одного місцевого куркуля.
Дорогою ми вели розмову з дівчиною, головою КНС, понайбільше на язикознавчі теми: про те, чи можна виступати єврейською мовою на зборах, чи легко все висловити по-єврейськи і чи треба удаватися до російської мови в таких випадках.
Головна незручність єврейської мови, казала дівчина-голова КНС, у тому, що нею скажеш усе, що думаєш, і квит — і нема чого далі говорити. А російською мовою можна говорити дуже довго і так і не дійти до того, що думаєш. А говорити можна дуже багато і це саме й буває треба.
Я тільки но налагодився розповісти милій дівчині дві анекдоти, та ми вже підійшли до куркульської хати, де нам випадало вечеряти. Одна анекдота — про урядовий санскрит і друга анекдота — про спартанську лаконічність.
А що я великий аматор спартанської лаконічности (хай вибачать мені цей звичний термін браття-елліністи, бо для них він звучить приблизно як «вовчий вовк»), то я не можу не розповісти вам, любі читачеве, цієї анекдоти.
Кажуть, що було в однім місті пелопонеськім те, що у нас зветься — «військовим станом», а попросту сказати — не вистачило хліба. І от вирішили тії містяни послати до Спарти послів по хліб. І, вирішивши прохати хліба, постановили: «балакати зі спартанцями лаконічно», бо спартанці неохочі до довгих промов.
Отож посли по довгих мандрах прибули в Лакедемон. Привітавши, як годилося в греків, спартанців, вийшли посли на майдан для промов і розстелили перед амвоном лантухи.
Далі на амвон вибрався спеціяльно для того обраний про-
162
