Два роки поспіль у херсонській окрузі недорід. Ті самі дядьки, що позаторік навантажили на пароплав двісті тисяч пудів сортової пшениці, сидять без хліба. Смалії й суховії засипають ярину курявою. Оранка на пар і угноєння без дощу не помагають. Ранній посів як коли то пропадає, а пізній дає кращі наслідки. Аґрономам біда на півдні України. Доводиться перебудовувати всю аґрономічну теорію. Північні спеціялісти сміються з південних:
— Яка в вас може бути аґрономія, коли в вас усе навпаки!
Треба садовити дерева, щоб затримувати хмари куряви. Треба переключатися на молочне хазяйство. Треба копати колодязі і треба нищити ховрахів. Треба тяжко боротися з степом, що його природа призначила на пасовище для мільйонів овець.
При такім рискові, при такій боротьбі п'ятнадцятидесятинний наділ — це дуже небагато.
О, мої любі земляки, куми й сватове мого діда, козаки старобільські, не заздріть переселенцеві, згадуючи про його п'ятнадцять десятин землі і навіть його кредитового коня і його кредитовий хід. Не думаю я, щоб ви управилися там краще хазяйнувати, ніж хазяйнує він чотири роки, що з них два були неврожайні. Не забудьте того, що я казав про хліборобство в степу, хоч я й не дуже часто повторював це. Не забудьте того, бо не треба нічого забувати. Велике лихо буває на землі тим людям, що забувають. Нічого не можна забувати на цій землі: ні добра, ні лиха, ні кривди, ні правди. Лихо забутнім людям на цій зеленій землі.
А щоб ви, куми і сватове, не забули того, що не можна нічого забувати, я розповім вам одну казку.
«Була колись у однім місті, в одній країні, де сонце вранці сходить, а ввечорі западає, одна дівчина. І от дівчина тая, попрацювавши, поки сім раз сонце зійшло і сім раз зайшло, пошила собі на здобуток роботи своєї нову сукню.
Була та сукня хитро гаптована і мудро мережана на тім
177
