що мав у собі чотири душі, в простий англійський язик Герна почали западати уривки якоїсь дуже високостильної і по-канцелярському пишної української мови, щось на взірець лекції з українознавства. Ці уривки неначе виринали межи рядків, їх ставало чим раз більше, і, нарешті, я зчувся, що хтось поруч у купе виголошує довгу ораторську промову.
Це був по-простому одягнений чоловік, у правій руці він тримав шпарґалку, та майже не заглядав у неї, а, мов маком, сипав барвисті перли канцелярської мови, звертаючися до подорожніх.
В елеґантних фразах він пояснював, що він каліка, що хата його згоріла і що він збирає, що хто може дати з вельмишановних (так і сказав) добродіїв та добродійок, аби відбудувати хату і запомогти йому прогодувати дружину і малих діточок. Його становище (так і сказав) дуже кепське, і він уклінно прохає щиросердних добродіїв та добродійок йому допомогти.
Спершу я думав, що бачу і чую якогось неймовірного оптиміста і мрійника — хто б, справді, думав збирати в вагоні гроші за допомогою канцелярської мови, ще й трохи петлюрівського типу. Ще бо не перевелися ідеалісти на радянській землі, і міцно ще держиться в людей віра в чудеса.
При березі харківської Лопані в неділю можна бачити довгу низку рибалок, озброєних підсаками (щоб не зірвалася трипудова риба), вудками з дзвониками, провіянтом, фарбою, штрихованими стояками для вудок і горілкою. Окроме всього цього справилля, рибалки ті озброєні воістину апостольським терпінням, бо з не меншим успіхом вони могли б закинути свої вудки з дзвониками у калюжу на майдані Рози Люксембург після доброго дощу.
Оратор скінчив промову, глянувши разочок у шпарґалку. Подорожні почали добувати з кишень копійки. Одна копійка покотилася під лаву.
— Вельмишановний громадянине, — сказав оратор, — ви загубили копійку.
Він нагнувся, підняв копійку, акуратно приладнав шпар-
185
