Допивши чай, дежурний взяв слухавку. Бердянський потяг вийшов з сусідньої станції. Тепер він ітиме ще цілу годину. Є час послухати.
Розповідав товариш у шкуратянці; він був на хлібозаготівлі. «Тепер уже не той час, що раніше. Куркуль подоланий. Він це пручається й ходить вечорами назирцем за товаришем з Донбасу. В одному селі й сей рік убито робітника.
«Але селянська маса вже повернула в другий бік. Червоні валки з хлібом уже не вдивовижу — це порядок життя. Це урочиста церемонія, що увійшла в побут.
«Не так було ще два-три роки тому. В деяких селах ніяким способом не можна було виявити схований хліб і розворушити селянську масу. Ті, ще охоче допомогли б радянській владі, боялися підпалу і одрізу. Село мовчало — право було в районі, а куркуль жив під боком у слободі. Дядьки добре знали, хто сховав хліб і мовчали.
«За тих часів був у районі один робітник. Він був високий, як переяслівська верства, плечі йому були немов дверна лутка, обличчя заросло бородою і все тіло вкрите, наче вовною, буйним чорним волоссям. Розповідають, що випрігши він пару добрих лошат, що крутили навколо стовбури волячу шкіру, сам брався за дишель і докручував шкіру ще на один поворот.
«Як усі велетні, був він чоловік м'який і тихої вдачі. Зроду він нікого не вдарив і то добре, бо, розгнівавшись, міг би поруйнувати нормальний людський організм на канцур'я. Отож коли десь у сусідньому селі нічого не могли вдіяти проти куркульської аґітації, він, зідхаючи, брався допомогти.
«Через три дні він обходив село і збирав людей на мітинґ. Він не пропускав ні однієї хати й з кожного брав слово, що той буде на зборах.
«У призначений день він являвся перед мовчазне, насторожене, приязне, вороже море людських голів. На стіл на помості він клав, ізнявши з себе, кожух. На просторім
47
