Не те Велз. Він, як і його Клейтон, певний, що „життя є царство сили“, взяти хоча-б його „The Food of the Gods“ (їжа богів), „Tona Bungay“ (Тона Бенге), або „The Invisible Man“ (Чоловік-Невидимка) і можна цього переконатись. І от у цім оповіданні отой слабенький плохенький учитель, що не зумів як слід „появитись“, має всю його цілковиту, абсолютну зневагу. З яким призирством говориться про чоловіка, що „уникав спорту й провалювався на іспитах“.
(Спорт звичайно на першому місці). Клейтон просто каже — і всі мовчки погоджуються, — що отакого живого чоловіка він просто випхав-би з хати. За що? За те, що він плебей? Ні, за те, що він плохута. За те, що він слабий.
Етика буржуазних оповідань видно немало змінилася з 1895 року. З Комбо Картера Джек Лондон зробив-би щось на штиб „Морського Вовка“ або-що, якби він йому потрапив під перо.
Ми бачимо, отже, куточок авторового світогляду позначився, непомітно для нього, у зовсім несподіванім місці. Визначити-ж увесь авторів світогляд на підставі одного оповідання немає звичайно ніякої змоги — для цього треба було-б поплутати — (справжній) авторів світогляд (ідеологію автора) з підсунутою читачеві мораллю і таким чином пошитися в дурні, попавшись на гачок авторові, ще й буржуазному.
Цей аналітичний етюд, як і попередній, має власне практичне завдання, а саме показати, як будуються в західній літературі оповідання. Я не мислю собі ніякої науки без звязку з продукцією, в данім разі літературною. Наша майже дикунська відсталість у справі тектоніки фабули потрібує хірургічних операцій над
