між автором і читачем використовує її подвійно. З одного боку читач, що на нього уже вплинули дитирамби імені, остаточно складає собі вигідну уяву про Гудфеллоу, а з другого боку, дійшовши кінця, він бачить, що його знову взяли на баса і що автор сам ще не сказав ні одного слова на користь Гудфеллоу.
Переконавши таким чином читача в добродійності Гудфеллоу, автор вже сміливо засвоює що до нього іроничний, насмішкуватий тон. При першім читанні читача цей тон трішки вражає, як ніби то не зовсім доречний, він почуває в нім щось ніби то неприродне, та відносить її найбільше на карб поганого стилю. Знову ж укінці він переконується що те, що він брав був за невдалий стиль, була чистісінька й досить прозора іронія, що враз умотивовує і усправедливлює для нього розвязку. Полуда спадає з його очей, він дивується як він раніше не добачив того, що Гудфеллоу злочинець і вбивця.
В таких самих іроничних тонах розповідається далі обіцянка подарувати короб Шато Марго під час піятики.
В той момент, коли з'являється додому поранений кінь убитого, Гудфеллоу поводиться так:
„Коли він уперше почув, що кінь повернувся додому без свого хазяїна й без його саквів, увесь заюшений кров'ю від пистолетного пострілу що пройшов начисто крізь груди тварини не забивши її, проте, на смерть — коли він усе це почув, він зблід, неначе пропав його рідний брат, чи батько і весь затремтів і затрусився, немов його напала лихоманка.
Спочатку він був занадто прибитий горем, щоб що небудь чинити, чи виробити будь-який план поступування, так що протягом довшого часу він пробував переконати инших друзів м-ра Шатлворси не счиняти
