Сторінка:Майк Йогансен. Як будується оповідання (1928).djvu/122

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Але насправді, в усіх цих доказах винности Пенніфезера знову дано всього тільки ключ до правильної розгадки. Дійсно, як це так читач не вбачає монструозної невідповідности в частинах оповідання. З одного боку колосальна економія засобів, дієвих осіб, декорацій — а з другого таке ж колосальне марнотратство доказів. Читач з неохотою бачить чим раз нові й нові докази проти Пенніфезера. Читач теж собі не дурень, він давно догадався, що Пенніфезер убивця, а йому все гатять нові й нові докази. Він починає ставитися до них неуважно і не помічає, що його знов безсовісно взяли на баса; адже куля пробила коня й вийшла з нього (див. вище), а Гудфеллоу знайшов кулю в тілі коня. Але й без цього читач мусив би задуматися про те правило, що „gui nimis probat, nihil probat“ (хто доводить забагато, нічого не доводить) — дуже відомий приклад цього правила є в старому-старому анекдоті, що кінчається так: — „по-перше не десять карбованців, а два; по-друге я вам їх уже два тижні як повернув; а по-третє я взагалі не позичав у вас грошей! Оця куля „знайдена“ там, де її не було і є власне оцей кінець анекдота; „а по-третє я взагалі не позичав у вас грошей“ 

Отак-о сліпого й глухого доводять до кінцевої сцени, де з'являється „присланий з міста“ короб вина. Його ставлять на стіл, відкривають кришку і звідти випростується труп м-ра Шатлворси, що вимовляє, звертаючися до вбивці, слова: „Це ти!“. Гудфеллоу, мов уражений громом, признається, що він убив Шатлворси, труп його сховав, коня застрелив, і підкинув речі Пенніфезера там, де він сам їх потім познаходив. Після того (власне трохи раніше — він був теж закликаний з усім містечком Ретлборо на бенкет) з'являється на сцену