й за те, що було щось писане російською мовою, точнісінько як ми нещодавно дякували богові за те, що в нас був хоч Нечуй, а все-ж таки Левицький, все-ж таки український прозаїк, коли ми навіть Осадчого чи Свидницького держали за письменників, словом на основі принципу: на безлюдді і Хома письменник.
У таку саме добу з'явилися, й зажили собі навіть слави, невеличкі письменники Тургенев і Гончаров, що добре володіли російською мовою, та й по тому. Не можна, звичайно, закидати їм нерозуміння і невміння писати, адже-ж вони обоє були знайомі з европейською літературою, ні, просто вони не вважали за потрібне морочитися з технікою, коли і так платилося гроші за сировий матеріял.
По-за цією причиною, були, звичайна річ, і инші, що сприяли створенню безфабульної протокольної літератури. „Кающийся дворянин“ бажав себе побачити в дзеркалі і охоче читав свої „Записки Охотника“ Він зі скрутою на серці впізнавав себе в Обломові, в Лаврецькому, в Рудині і одпочивав над солодкими звуками тургенівських віршів у прозі, белькочучи „как хороши, как свежи были розы“.
Таким чином, коли Тургеневу була охота роздягатися перед глядачем (не далі втім як до чистої білизни, а ніяк не до грішного тіла), то він знав, що глядач його не лаятиме, а навпаки з деякою цікавістю буде розглядати.
Ми вже занотували, що власне вся робота, що її мав Тургенев над сировим матеріялом своїх нотаток, це була робота над язиком. Вірші в прозі, ліричні уривки на штиб „Чуден Днепр“, ландшафти розписані язиком замість пензля, словом сказати, все те, що вчителі словесности вибирають для диктантів
