саме за чистоту і так би мовити самостійність мови, все це характерна ознака певної доби в літературі. Для того, щоб зхарактеризувати цю добу точніше, досить прочитати тургенівський таки-ж вірш у прозі під назвою „Русский язык“. „Во дни … тягостных раздумий о судьбе моей родины… ты один мне утеха и опора, о великий, могучий, свободный русский язык… нельзя не верить, чтобы такой язык не был дан великому народу“.
Це-ж та сама програма, що в шевченківському наша пісня во вік не загине: от де діти наша слава, слава України“, хоч і соціяльні причини такої платформи були зовсім неоднакові, ба навіть протилежні. Це той момент, що їх об'єднує. Це одночасно і той момент, що допускав існування нефабульної прози „стіхотвореній у прозі“ і такого иншого.
Треба сказати, що сучасна нова російська література, станувши на стежку, Андреєм Білим протоптану, теж несе на своїм прапорі передусім язик, тільки тепер звільняючись не від французької мови, а від мови руських класиків із Тургеневим у тім числі. Занадто щільно була звязана вся тургенево-надсонівщина з язиком певної епохи, щоб можна було-б відійти від неї, не зруйнувавши цей язик.
Звичайна річ, диктанти зробили своє діло. І досі широкі кола провінціяльної інтелігенції, до яких, на жаль, доводиться часто зараховувати також інтелігенцію вкраїнську, як на святотатство дивляться на всяку спробу показати, що Тургенев і Гончаров третєрядні письменники[1], а не „великие писатели“, що російська проза
- ↑ Це буває ясно для всякого, кому привелося хоч раз прочитати щось із Тургенева в німецькому або французькому перекладі.
