чого дехто плутає белетристику з медициною, або політекономією). Той, хто шукає в белетристиці „ідеї“ потрапив не в ті двері — хай стукає до науки, той, хто в прозі вбачає головне „звуковий жест“ (як часом опоязівці), теж правильно аналізувати речі не зможе.
Поезія тепер відрізняється від прози трьома моментами: 1 римою, 2) метром (розміром), 3) мовою (стилем). Коли кому охота заплутувати справу, користуючись переходовими сферами поміж гатунками ремества, він, звичайно, може вказати, що є твори, які виходять під заголовком „Поезії“ або „Сорок поем“, але не мають ні рими, ні розміру, ні будь-якого стилю. Та, ясне діло, папір усе стерпить — ми-ж говоримо про типові ознаки мистецтва нашого часу, бо скажемо в стародавніх германців не було рим, а були алітерації, а в римлян поезія різнилася від прози штучними наголосами.
Буває, що проза користується поетичною мовою (стилем) і почасти метром. Це так звані „вірші в прозі“ — себ-то текст не досить організований ритмічно і звуково, щоб бути віршем, і не досить організований фабульно, щоб бути прозою. Являються оці виливки в наслідок великих ліричних потуг при недостатній поетичній потенції автора (порівн. вірші в прозі Тургенева, а також „Чуден Днепр“ Гоголя, його ландшафти, у Коцюбинського „Хо“). На превеликий жаль отаке можна часто читати в наших молодих письменників. З погляду композиційного це просто нестриманість, істерична розперезаність, кисіль, не звязаний ні формами прози, ні формами поезії. Єдина вказівка, яку тут може дати порадник, це остерігатися віршів у прозі і або ж довести діло до вірша, або ж (коли це можна) організувати даний матеріял у новелу.
