якого глухе торохтіння можна чути на колосальній відстані; тоді збільшіть його в скілька сот разів — і в вас буде приблизна уява про той великий дзвін. Що-ж до самого буя, то він був більший за будь-якого свого родича в Портсмутському докові. А серед них є не аби-які буї.
Отож, коли він лежав на боці, поштрихований свіжою блискучою червоною фарбою, в три шари, з широченною дірою, що ждала, поки її заткнуть герметично, Портова Управа, начальник гавани і всі моряки з порту прийшли його оглядати, знайшли, що це „добряча штучка“, поздоровляли його творця й висловлювали певність, що відтепер „Кіт з Кошенятами“ більше нікого не спіймають.
Ясна річ, була й „партія світляного корабля“ і ця партія ремствувала. Але вона була в меншості й малопопулярна, бо магічне слово „скорочення видатків“ на той час саме носилося в атмосфері. А пловучий маяк став-би недешево. До речи, буй був свого, місцевого роблива, а не виписаний з Великобританії, чи з Німеччини, зроблений тут, у Куксленді, і мабуть чи не перший, — а ві всякім разі найбільший спосеред зроблених у Колоніях.
Отже перед тим, як поставити його на місце, треба було, ясна річ, учинити бенкет, щоб відзначити таку подію й показати отим заздрим Південним Штатам, що Куксленд може, коли то треба, щось зробити.
І до гарненької дочки начальника великої страшної кам'яної тюрми, що стояла ген на горі, звернулися тепер з проханням охристити буй і розбити пляшку вина об його круті боки, оперезані навхрест круглими заклепками, нагадуючи гудзики на парадному сурдутові крамаря.
