„Не думаю“, — сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейтонові на плечі. — „Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось“
„Боже-ж мій“ — сказав я: — „Віш злякався“
„Так, злякався“ — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням — „Я гадаю, що коли він перейде ці рухи правильно, він згине“
„Нічого подібного з ним не буде“ — сказав я. — „Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу й Клейтонові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того… отакий дух! Чи ви думаєте?..“
Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини нашіх стільців, став біля столу і стояв там. „Клейтон“ — сказав він, — „ви дурень“.
Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах, посміхнувся йому в відповідь.
„Віш“ — сказав він — „правий, а ви всі помиляєтесь. Я згину. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упевнитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло“.
„Ні“ — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клейтон уп'ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.
У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбільше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клейтона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям тугим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й ногами. Коли він
