вийте на добре. Навпаки, конечні наслідки є ті, що коли ворог наближається, тоді поріжнених у середині міста тратиться зараз же, бо завсіди слабша партія наближиться до зовнішніх сил, а друга не зможе вже устоятися. Венеціянці кермовані, як я думаю, вищесказаними мотивами, підбехтували партії Ґвельфів і Ґібелінів у містах, що були під їх владою. І хоч ніколи не допустили, щоб між ними дійшло до розливу крови, то все таки підсичували між ними ці непорозуміння, щоб громадяни, зайняті між собою суперечками, не повставали проти них. Та пізніше, як показалося, не вийшло їм це на добре. Бо коли Венеціянців розбили під Вайля́, одна з тих партій зараз же повстала і забрала в них їх володіння. З цього виходить, що таких способів хапається слабосильний володар. Бо в сильному володарстві ніколи не дозволиться на такі партійні розбиття, які дають хосен тільки під час миру, бо через них можна легше орудувати підданими. Та під час війни така система виявляє усю свою згубливість. Безперечно, володарі стають великими, коли поконують труднощі і перепони, на які натрапляють на свому шляху. Тому фортуна, як хоче зробити великим нового володаря, який більше потребує здобути славу, ніж володар наслідний, то насилає йому ворогів, які йдуть походом на нього, щоб він мав нагоду покопати їх і по тій драбині, яку поставили йому його вороги, вище піднестися. Тому, багато є тієї думки,
