щоби переможець не потребував із нічим рахуватися, зокрема ж, зо справедливістю. А коли той, по стороні якого ти став, програє, тоді він прийме тебе, а як можливо, поможе. І ти є товаришем його долі, яка може знову усміхнеться. У другому випадку, коли ті, що бються між собою, є такі, що ти не маєш чого боятися переможця, тоді тим більше дуже мудро є стати по чиїмсь боці. Бо, в противному випадку, ти пхаєш до руїни одного з них, якого ти своєю поміччю повинен би врятувати, якби ти був мудрий. Перемагаючи, він залишився б на твоїй ласці, бо неможливо щоб із твоєю поміччю він не переміг. Тут треба зауважити, що володар мусить бути обачний і ніколи не вступати в союз із сильнішим від себе, щоб іти на інших, хіба цього вимагає конечність, як сказано уже вище: бо як переможе він, то ти залишаєшся на його ласці. А володарі мусять оминати, скільки можуть, того, щоб бути залежним від інших. Венеціянці вступили в союз із Францією проти дуки Міляна, а могли оминути цього й не робити того союзу, який став їх руїною. Коли ж не можна його оминути, як притрапилося Фльорентійцям, коли папа з Еспанією пішли з військом походом на Льомбардію, тоді володар, із вище сказаних причин, мусить прилучитися. Хай ніхто не думає, що якась держава може вибрати ту сторону, що напевно виграє. Навпаки, треба бути свідомим того, що всякий вибір є тут сумнівний. Це вже лежить у природі
