лі не лякається слів. Його володар — синонім провідника — „конечно повинен уміти вести себе як людина і як звір. Власне, того учили старі письменники, коли оповідали, як то Ахиля та інших князів виховував кентавр Хірона…, щоб зазначити, що як їх учитель півлюдина-півзвір, то й вони повинні єднати в собі дві натури, бо ні одна не могла б довго обійтися без другої. Прикмети лева і лиса повинен мати володар: першого, щоби боронитися проти вовків, другого проти сітей. „Коли б люди були добрі, — скромно зауважує автор, — то це правило було б не на місці, а що вони є лихі, то що іншого лишається нам, щоб зарадити їх напастям?”.
Не треба хибно розуміти чеснот, що їх пропагує Макіявеллі. Він охоплює життя у його цілості. Сила там, де її треба, але й зєднання симпатії народу це конечна передумова тривалости влади володаря. Конспірації, які легко збороти, стають непоборними, „коли нарід є проти володаря і його ненавидить”. І в цім правилі немає ніякої суперечности з попередніми теоріями Макіявеллія. Ганнібаль і Чезаре Борджя виріжнялися своєю жорстокістю, але першого шалено любили його вояки, а другого підвладні за те, що „його жорстокість упорядкувала, обєднала, спацифікувала Романью і збудила до нього довіря”. Так само й імператор Север, який „гнобив нарід, але міг щасливо правити завдяки приязні вояцтва і деяким блискучим прикметам, за які
