Сторінка:Макіявеллі Н. Господар (Нью-Йорк, 1976).djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

людей, які не є ангели. „Багато дехто вимріював собі — ідеальні — республіки або монархії, яких ніхто й ніколи не бачив”, наказуючи нам такі правила поведінки, ніби ми вже тепер жили в цім царстві утопії. „Але від способів, якими тепер ми живемо, до тих, якими повинні жити так далеко, що ні один із тих, які вивчатимуть лиш ці останні спроби, — ніколи не устоїться, тільки згине. Людина, яка завзято змагатиме бути доброю в середовищі лихому, кінчить тим, що остаточно гине”… Суто „макіявеллістичне” розумування, яке доводить до гістерики всіх аматорів прекрасних засад ідеальних „соціялістичних республік”, „трудових монархій” і „міжнародніх братерств”.

Таке саме його відношення до війни. „Всяка неминуча війна є справедлива, і милосердна є зброя, де нема надії, як тільки на неї”. І знову гуманісти казали: війна є аморальна, тобто — несправедлива; але він твердив: інколи війна є неминуча, тобто — справедлива. Два бігуни людської думки. Два світовідчування. Яким насильством над законами життя, якою аморальністю, яким сухим, абстрактним логіцизмом несе від перечуленого толстоївства, а якою пристрастю пульсують гарячі слова „сухого” фльорентійського логізанта. Дезертири окциденту, що моляться до Ґанді й Таґора, гукають про „звірство”, про „зоологічні” чесноти, яких „модерна” і „гуманна” людина приняти не сміє. Макіявел-