підгледять зросту нового аж доти, доки воно не закриє собою сонця.
Як деякі володарі нарікають на долю, яка позбавила їх держави, то не мають слушности: завинило їх ледарство. „Бо думали вони, під час довгого миру, що обставини ніколи не можуть змінитися, як ті, що під час погоди не можуть думати про бурю”, в надії, що хтось їх витягне з біди. Тимчасом, „не треба ніколи заколисувати себе надією, що інші тебе врятують, бо такого ніколи не буває”… Правда, не завсіди треба випереджувати події наосліп, стрімголов. Усе диктують обставини, а коли методи не пристосовані до обставин, тоді підприємство не вдається. Але, — гадає Макіявеллі, — все ж „ґвалтовність більше помагає, ніж обережність, бо доля це жінка”. Як бачимо, то в порівнанні з цим „зимним” фльорентинцем сучасні сентиментальні „поступовці” мають жабячу кров. Таким самим є він у всіх своїх творах, у „Володарю”, так само як і в „Історії Фльоренції” чи в інших. У 1378 фльорентинський нарід зробив революцію, з розбиванням вязниць, пожежами тощо, але — мучений сумнівами і страхом — зупинився на півдорозі. І Макіявеллі дає своїм зревольтованим землякам раду, як завсіди розважну, ясну і логічну: він радить їм продовжувати в тім самім дусі: „ви не повинні лякатися ні закидів совісти, ні ганьби, бо ніколи нема ганьби для переможців, яким способом вони не перемогли б. Люди
