пожираються взаємно, а доля слабого погіршується з кожним днем. Ужиймо ж сили, коли нам на те позволяє нагода… Признаю, що цей проект є смілий і небезпечний, але коли люди є у кігтях конечности, тоді відвага стає розсудливістю“…
Навів я це тут, щоби підкреслити погляди Макіявеллія взагалі, а зокрема, щоб показати які дурні є закиди, що він був апологетом тиранії, единовладства і що давав приписи монархам як „гнобити народ”. Він говорив про князя так само, як міг говорити про республіку. „Країна, — писав він, — не може стати ані зєднаною, ані цвітучою, якщо вона не скориться якомусь одному родові уряду, чи то монархічного, чи республиканського”. Для нього існував лише культ загалу, який хоче взяти свою долю у свої руки при помочі відважного кондотієра, чи сам — усе одно, аби тільки була вона гідна влади і не вносила до розвязання простих справ тиранію слів, яка заслонює такі прості й такі ясні речі… Сам казав, що рівночасно навчав „князів” як стати „тиранами”, а нарід „як проти них боронитися”. Вичислював способи, якими володар може успішно ставити чоло повстанню і способи, яких треба уживати для успіху народнього руху проти володаря. Безмежно наївним був би той, хто доглянув би в тім нелогічність. Макіявеллі установлював методи поступовання для всякої сили, — князь, нарід, — яка хоче прийти до влади або
