доведеться здобувати свої права”. — Читаючи в нього, що політик ніколи не повинен бути „мінливим і нерішучим”, — встає перед очима ціла хмара політичних хамелєонів і ціла чехарда наших „програм”. — Читаючи — „назагал, люди судять очима… Кожен бачить те, що ти з себе удаєш, а дуже рідко хто пізнається на тім хто ти справді є”; читаючи, що „простак привязує вагу лише до позорів”, — то пригадується безліч наших „простаків” від політики, які бачили не правдиві цілі української політики, скажім, большевиків, лише ті прекрасні гасла, якими вони ті цілі закривали, а в які наші „простаки” так „простодушно вірили”…
Як згадаємо що він писав про „варварів” і почуття, які його тоді хвилювали, — то якими дурними видаються нам проповіді „культурників” проти „шовінізму”. Як читаємо, що для „суспільности нездеморалізованої не шкодять ніякі заворушення і розбрат, а для здеморалізованої нінащо придадуться найкращі установи”, — то згадується наш наївний культ форми правління й уперте ігнорування справи морального оздоровлення нації… Як читаємо його протести проти тієї фальшивої інтерпретації реліґії, яка „обезсилила світ і віддала його на поталу лайдаків”, що нам треба реліґії, яка найвищу чесноту бачила б у „великості душі”, — то усвідомлюємо собі який сучасний, який жахливо сучасний є учитель Чезаря Борджя.
