Врешті, як читаємо в наших учених, що „погляди, які Макіявеллі висловив про політику… не відповідають нашим переконанням… та йдуть у розріз із найголовнішими постулятами культури”, що „наш погляд на відношення політики до моралі діяметрально противний” та що „наше становище до геніального фльорентинця наскрізь неґативне”; що в політиці ми маємо стреміти лиш „до світла правди й до ясної майбутности”, маючи за зброю „щирість, взаїмне довіря”, „розуміння не лише власних, але й чужих потреб”, відношення „навіть до суперника як до друга”, — то хочеться вовком вити з заздрости, що Італія мала одного Макіявеллія замість соток наших „учених”.
Характеристичне, що в приватнім своїм житті Макіявеллі зовсім не був „макіявеллістом”. Мужньо зносив вигнання, не понижуючися перед противником, без каяття, яке є звичаєм шляхетних антимакіявеллістів. Тверезий до крайньої межі, він кохався в поезії. Автор „Володаря” рівночасно пише комедію „Мандрагора”. „Макіявеллі, — читаємо в Ґабрієля Бріне, — який мріяв над поезіями, вмів любити. Один із його листів, писаний коли вже мав він пятдесятку, показує нам його захопленого правдиво молодечою пристрастю і ніжністю”.
Його книга — геніяльний підручник не тільки для володаря, а й узагалі для провідника, що прагне загнуздати ворохобну дійсність; для лю-
