кує їх повставати зо зброєю проти того, хто править. Але в цьому вони самі себе дурять, бо досвід хутко їм покаже, що цим тільки погіршили вони свою долю. Причина цього звичайна і зрозуміла: конечність, що змушує нового володаря кривдити своїх нових підданих, чи то гноблючи їх своїм військом, чи іншими безконечними прикростями, звичайними при здобутті нових земель. Таким чином, усіх тих, що ти, займаючи володарство, покривдив, маєш їх своїми ворогами; приязни тих, що тебе туди посадили, теж не зумієш удержати, не маючи змоги вдоволити їх так, як вони сподівалися; ані, будучи супроти них зобовязаний, не зможеш виступити проти них із суворими засобами. Бо ж, як хтось і сильний своїм військом, то щоб увійти в країну і її зайняти, треба йому завсіди прихильности населення. З цих причин Людовик XII король Франції, швидко зайняв Міляно, але й швидко втратив його. Вистачали лиш сили Людовика — Сфорци, — щоб вигнати його звідти за першим разом. Бо те населення, що відчинило йому брами, як побачило, що завелося у своїх сподіваннях і надіях на майбутнє щастя, не могло стерпіти наруги від нового володаря. Правда, що здобуваючи вдруге збунтовані країни, не так легко їх тратиться. Бо володар, користаючи з нагоди бунту, менше вагається забезпечити себе: караючи винних, пантруючи підозрілих, укріплюючи слабі сторони. Так, що за першим разом, щоб Франція утра-
