дарства, про які дійшла до нас память, правляться двома відмінними способами: або править ними абсолютний володар, якому, з його ласки й волі, піддані, як міністри, помагають рядити державою; або володар і барони, які займають ранґу міністрів не з ласки володаря, а з рації давности їх роду. Такі барони мають власні держави і підданих, які визнають їх за своїх панів і всі відчувають до них природну відданість. У державах, якими рядить володар і його піддані, володар має більшу повагу, бо в усій його країні немає нікого вищого владою від нього. А як і слухають когось іншого, то лиш як міністра й урядовця, не виявляючи до нього особливої любови. Живими прикладами тих двох способів рядити є у наших часах султан і король Франції. Усією турецькою монархією рядить один пан, а всі інші його раби. Всю свою державу він поділив на санджаки, в які посилає усяких адміністраторів, яких зміняє, переносить, як йому сподобається. Король Франції навпаки, поставлений посеред великого числа панів, що походять зо старовинних родів, яких визнають і люблять їх піддані. Вони мають свої привілеї, яких король без небезпеки для себе не може в них забрати. Хто приглянеться одній і другій державі, той побачить, що турецьку державу важко здобути, але здобувши її, уже дуже легко втримати її. Причини труднощів у здобутті турецької держави є в тому, що можновладці тієї держави не можуть
