покликати займанця, а він не може сподіватися, що бунт тих, які стоять при кермі уряду улегшить йому його задум, — що виходить ясно з вище наведених розумувань. Бо всіх їх, як рабів і залежних, лиш із великими труднощами можна намовити до відступства; а коли б це й удалося, то мало з них хісна можна сподіватися; зі згаданих уже причин, не зуміють вони потягнути за собою народ. А тому, хто нападає на Туреччину, мусить знати, що зустріне її зєднаною, і більше мусить покладатися на свої власні сили, ніж на безладдя інших. Та коли вже хто поконає Туреччину і розібє її у полі так, що вона не зможе сформувати нове військо, тоді вже не має кого лякатися, крім родини володаря; коли її винищити, тоді вже нема кого лякатися, бо ніхто інший не має довіря у того народу. І як перед перемогою не міг переможець нічого від них сподіватися, так по перемозі не має чого їх лякатися. Зовсім навпаки діється у королівствах, які рядять собою так, як Франція, куди можеш легко увійти, прихиляючи до себе кількох баронів королівства, бо ж завсіди знайдуться невдоволені й такі, що бажають зміни. Із згаданих причин вони промостять тобі шлях до тієї держави, вони й улегшать тобі перемогу. Але як ти схочеш удержатися там, то натрапиш на безліч труднощів і від тих, що тобі помагали, і від тих, що ти їх покопав. Не вистачить тобі, що знищив рід князя, бо там лишаються можновладці, що стануть
