конувати всі супротивності, то не бачимо чому б ми мали ставити його нижче від якого б це не було іншого великого полководця. Проте, його звірська жорстокість і нелюдськість, безліч його злочинств не позволяють на те, щоб його виславляти, як інших великих людей. То ж не можна приписувати щастю або чесноті те, що він виконав без одного і без другої. За наших часів, за папства Олександра VI, Оліверотто да Фермо, який іще в дитинстві остався сиротою, виховувався у материного дядька, що звався Джіованні Фольяні, який віддав його у молодому віці до війська під команду Паоля Вітеллія, щоб, відбувши цю службу, дійшов до якогось вищого військового ступня. По смерти Паоля служив він під командою його брата Вітелльоцція. І за вельми короткий час, — тому, що був здібний та сильний тілом і духом, — став одним із перших у його війську. А тому, що уважав за ганьбу бути наймитом чужому, задумав зайняти Фермо при помочі деяких громадян міста, яким було дорожче поневолення їх батьківщини, ніж її воля, і при помочі Вітеллєска. Він написав до Джіованнія Фольянія, що, перебуваючи стільки років поза родинною хатою, хотів би прибути й побачити його і своє місто та трохи розглянутися по своїй батьківщині. А тому, що не думав про ніщо більше, як про здобуття слави, то, щоб його громадяни бачили, що він не збивав байдиків, прагнув увійти до міста з парадою, в супроводі
