обмеженому колі більшости байдужих людей, що йдуть на виставки, аби нагуляти собі апетита.
Вільне слово без міри придатніше до його запальної натури, їм він зараз же, у той же мент, під свіжим вражінням схвильованої душі, яскраво виголосить все що накипіло на серці — і своє обурення проти страшної громадської дійсности, і свої надії на її близький крах і ліпшу, світлішу будучину людського братерства і на відродження свого нещасливого народу. Вільне слово справжнім вогнем палить людські душі, воно зворушує їх до саможертв, посилає на муки і саму смерть. Псіхологичний процесе у сій праці зовсім инший — безпосередніший, інтенсівніший і незвичайно швидкий. Тільки тут поет без усяких традиційних пут виспівував як та пташка божа! Співав у всю велику міць своєї великої душі. Його натхненні твори одягнені у власні дорогоцінні шати легко і жваво сягали до самих вершин всесвітнього артизму! Допомагав сьому ще свій оригинальний чудово витворенний стих, своя окрема містецька техніка, а володів він всім тим з такою дивовижною, велетенською силою, що вже геть під кінець свого мученицького життя, навіть сам дивувався своїй геніяльній здібности до того:
«Згадаю що, чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу»
(Кобз. вид. 1908, ст. 370.)
каже він у відомому вірші.
Свята правда! «Утяти» з такою міццю у малярстві він не міг — тому перешкоджала не тілько мертва наука академичного рутинства, але й сама суть сього мистецтва.
через думку, слово, літературу і тілько потім, уже нешвидко, через мистецтво. Так званий «Псевдо-классіцизм» перше усього зник у літературі, далі в театрі, і тільки потім вже в плястиці, у малярстві. Отже бачимо, що цей самий закон справджується і при розвою кожної особи. Шевченкові думки, слово попередили трохи не всіх його сучасників, а його художницькі заміри й надто праці не здогнали його слова. Пригадаймо, що слово і поетична творчїсть — се наслідок всього цілокупного розвою людини і залежить крім сього від тієї таємної сили, яку ми звемо таланом, а творчість пластична до всього ще потрібує невпинної величезної працї[1], студії і щоденної практики, яких Шевченко через всякі перешкоди заживав тілько уривками.
Починаючи з другого року свого вчення в Академії художеств, Шевченко почав виявляти у малярстві де-який реальний, як для свого часу, напрямок, особливо ж у теоретичних поглядах на його. Так, коли відомий поет В. А. Жуковський, вернувшися з закордону, привіз від тамошніх майстрів повну теку малюнків таких майстрів як Корнеліуса, Гессе й инших, то він побожно до них ставлячись, закликав з майстерні Брюлова двох його учнів — Т. Шевченка і приятеля його художника Штернберга, аби вони обоє, побачивши ті дива, мали нагоду повчитись у великих німецьких майстрів. Шевченко й Штернберг на другий же день прийшли до поважного поета — «і щож ми побачили, каже Шевченко: довгих та пів-мертвих Мадонн, оточених нужденними готичними херувимчиками й инших мучеників живої усміхаючоїся штуки. Побачили Гольбейна, Дюрера, але ніяк не представників XIX віку. «Обидва молоді малярі сміло зважились висловить свій погляд, хоч і добре знали, що він уразить чоловіка XVIII віку. Добрий і надмірно деликатний Жуковській тілько й міг назвати обох їх «попсованими учнями К. П. Брюлова».
Брюлов йому здавався дуже вже реальним, бо його праці «надто вже матеріяльні, придавлюючі до землі божественну штуку». У тій же теці побачили вони де-кілька «топорних» рисунків Бруні, які злякали мо-
- ↑ Про великого Микель-Анджело росказується, що для малярства й скульптури він десять років підряд студіював анатомію і після сього сказав: — «от тепер я можу починати».
