бачив найцікавіших річей, але, як ми вже казали, зоставив нам, з часу останньої посади, дуже мало.
Приятель Шевченка, перед очима у якого пройшло все життя й смерть кобзаря, художник Гр. Честаховський, якого ми знали більше 20 рокїв, за все своє довге життя змалював всього одним одну українську церковцю, а всі инші його малюнки були переважно або библійні або кляссичні сюжети, якісь нігде неістнуючі дерева або трави, німфи, туркені і т. и., — нічого тубільного українського. На моє запитаннє й висловлений жаль — чому він та «батько» (він завжде так звав поета й у вічі) не піклувались про те, щоб зберегти етнографічне обличчя України часів їх молодости, так відповів мені: «Зовсім, голубчику, тоді другі часи були, і нікому того в голову не приходило. По горло ми були напоєні классицизмом і тільки ще священні теми були у повазі, а все инше здавалось низьким і могло цікавити, як нам здавалось, тільки чудаків. Зовсім тоді другі часи були, і навіть не тільки росказать, а й зрозуміть їх трудно — наче у якому сні ми тогді були»… Се була дійсна правда.
Знаючи всі умови вчення Шевченка й погляди і вищого й середнього тодішнього громадянства, не можна бути суворим і не можна вимагати, щоб молодий артист-маляр гаряче ставився до нової ще в ті часи етнографії. Ми знаємо, що найкращі люде того віку, проводирі суспільства, отверто не признавали не тілько етнографії, а навіть і народньої поезії. «Народництво», яке так іскрило з усіх творів Шевченка, ще тілько починало де-инде блимати у россїйських письменників і викликало у передової критики тілько глум. Ось слова найзнаменитшого тодішнього критика В. Бѣлинскаго. «Народня» поезія є така річ, яка може цікавити тілько того, хто або не має хисту, або й зовсім не хоче зробити щось більш користного»… Коли вже передова критика так дивилась на народню поезію, то не диво, що той же Бѣлинскій вважав, правда у приватнім листуванню, діяльність Шевченка «вредною», а твори його стрічав друкованою лайкою (напр. «Гайдамаки» то що). Не диво-що й уряд тримався вище наведених думок про «вредную» діяльність Шевченка, через що, по нашій думці, «народник» поет і був покараний лютіше над усіх Кирило-Мехводієвців. Одначе вернемось з Шевченком знов на Україну.
Одержавши посаду при «Кіевской комиссіи для разбора древнихъ актовъ)», Шевченко багато їздив по Україні і багато де-чого бачив і розуміється, заводив иноді добрі знайомства. Так, мешкаючи у Чернигові, частенько їздив він у сусідній Седнев до свого приятеля Андрїя Лизогуба, з яким справді сердечно зійшовся. Лизогуб був чоловїк освічений, благородноі душі і доброго серця, а що найважніше — він був теж артист-маляр і мав у свому чудовому Седневі окрему художницьку майстерню. Тут Шевченко відпочивав душею, тут він і писав, і малював не мало. Спільні інтереси малярства, поезії і взагалі штуки, ріднять людей міцніше крови, бо дійсне вони одкривають їм цілий світ чудової красоти, невідомий звичайним людям, бо дійсне у такому єднанню находять вони відповідь на ті духовні запити, які турбують освічених, благородних і талановитих людей. Тут, у сьому чудовому Седневі Т. Гр. багато полишив своїх малюнків і навіть цілі альбоми, та, на превеликий жаль, пожежі 1883 року знищили все те вкупі з дорогим панським будинком, великою бібліотекою та иншим добром. Але й тепер ще дух Шевченка ніби вітає у сих місцях. Ще не так давно нам довелось бачить у старовинній мурованій церкві Лизогубів досить добре намальований Шевченком образ різдва Матері Божої а у великій бібліотеці теперішнього державця, рідного сина Андрія Лизогуба, Предсідателя Полт. Губ. Земської управи Федора Андрієвича вісить портрет нашого кобзаря, у величезному дивовижному паркові, в початку каштанової аллеї, там де, проходить стародавній вал «Седневської січі», на великім гранітовім постаменті красується теж велике погруддя поета. Тут він ходив, тут малював… а он, небільше як у п'яти гонах, стоїть історічна камениця седневських
