Сторінка:Манило Іван Пеани і кпини 1960.djvu/23

 — Ну, що? В твоїх очах пливе, здається, вже туман?…
Не понесеш тепер через ліски, калюжі й луг!
Гей, запряжіть коня з міцним биком у плуг!
І ось приречений — ганебна доле! —
Крилатий кінь з биком виходить в поле…
Даремно землю б'є й калічить ноги,
Даремно прагне в вись, в глибінь широку неба, —
Його сусід бреде, сумують рідні перелоги,
І гнеться під ярмом літун чудовий Феба.
 А вирватися ж сил немає… Ворогів
Він потоптав би, мов смердюче зілля…
Й на землю падає — крилатий син Богів! —
 І корчиться від болю та знесилля.
— Проклятий звір! — Степана мов прорвало.
І лаючись, він б'є Пегаса навмання. —
Таких поганців тут ще не бувало!
Шляхетний кінь?! О, сором! О, бридня!
Обскуб мене піїта і шахрай…
Та я заб'ю коня — ганебі буде край!”
 І доки б'є коня, стежиною крутою,
 Що в'ється під горою,
 Надходить красень, молоді його літа.
Він заворожує усе довкілля грою,
 Відкритий зір сіяє добротою,
А в кучерях блищить пов'язка золота.
Лунає радісний співучий цитри дзвін.
 — О, друже мій! Чому даремно злиться? —
 Степанові говорить він. —
 Ти родом із яких сторін?
 Де бачив ти, щоб віл і птиця
В однім ярмі змогли трудиться?!
Довір мені свого крилатого коня,