Степана, наче вихром, пронесло.
Здійнявсь Пегас. Збуяв його великий гнів, —
Він пана з бричкою завіз у рів.
„Гаразд! — подумав наш Степан. — Стрибун шляхетний
Не зможе віз тягнути? Що ж, нехай!
В поштову гомінку карету
Ще спробую його впрягти — турботам буде край.
Мені три шкапи він замінить враз.
А там, дивись, увійде в розум мій Пегас…"
Спочатку все пішло на лад. Не той же був вантаж.
Всіх коней збадьорив Пегас бентежний.
Летить карета, мов стріла. Та раптом кінь аж-аж
На дибки став і, збивши пилюгу належно,
Здійнявся в вись, покинув колію,
І, знов являючи славетну міць свою,
Поніс через струмки, ліски, калюжі, ниви.
Всі коні, мов збісились трішки —
Не помагають їм ані батіг, ні віжки,
А пан Степан хоч був живий, та нещасливий.
Сповзла беззора ніч. Господар злючий…
Карета ж зупинилася на кручі.
„Ех! — думає Степан. — Зазнав же я турботи.
Як бачу, дурня знову тягне в небеса…
А щоб забув він вибрики свої й бридоти,
Поменше кластиму йому вівса,
Зате побільше дам тяжкенької роботи!”
Сказав — зробив. Без їжі не злетиш, не станеш цапа.
І наш Пегас стоїть, немов старенька шкапа.
І, тріюмфуючи, озвався раз Степан:
