Кинулась на ліжко: — Роззувай! А вмієш ти волосся звивати? — питає.
— Ні, не вмію.
— Боже мій! горе моє! Якаж вона дурна!… Іди собі!
Дівчата вже мене дожидають: — А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко?
Що їм казати?
— Дурна я, — кажу, — дівчата, бо не вмію кіс ізвивати…
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась, прибралась, оббігла усі будинки, увесь двір, і в садку була. Така веселенька: — Дома я! — каже, — дома! Усе мені вільно!
Цілує стару панію та раз-у-раз питає: — Чи скоро в гості поїдемо, бабусечко? А коли гості до нас наїдуть?
— Та нехай-же я перше сама тобою натішусь, рибко, нехай на тебе надивлюся!
— Та колиж то вже я діждусь, бабуню? В мене тільки було й думки, що приїду до дому — весело буде, людно, музики, танці… Бабусенько мила, люба!
— Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тоді вже зараз і гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скрині з комори викочує та оксамити, рубки тонкії вибирає та кроїть і приміряє на панночку. Панночка аж підскакує, аж із радощів червоніє: то до одного дзеркала скочить, то у друге зазирне; склянку води візьме, то й там любує, яка вона хороша; то заплете коси, то розплітає, то стрічками перевє, то квітчається…
— Ах, бабусечко! — було викрикне, — коли вже я в атласову сукню вберуся?
— Як заручишся, дитино моя, — відказує стара. — Дам тебе за князя, чи за ґрафа, — за багатиря всесвітнього!
А панночка й голову задерла, виступає так, наче вже вона княгиня великородна. Та тільки
