Панночка чи глянула на нас, чи ні, — простягла дві пучечки поцілувати.
Стара всіх нас показує: — Се Ганна, а се Варка, а се Домаха.
— Боже мій! — аж крикнула панночка, разом стрепенувшись і в долоні сплеснувши, — чи зуміє-ж хто в вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть, і руки заложила, і дивиться на нас:
— Чому? — каже стара, — зуміють серце. А ні, то навчимо.
— Як тебе зовуть? — питає мене панночка, та, не слухаючи мене, до пані: — Ся буде мені!
— Так і добреж; яку схочеш, серце; нехай і ся… Гляди-ж, Устино (на мене), служи добре, — панночка тебе жалуватиме.
— Ходім уже, бабуню; годі вже! — перехопила панночка; сама скривилась і перехилилась на бік, і очі чогось заплющує і з місця зривається, — от стеменний кіт, як йому з люльки у вуса пихкають…
— Треба-ж, голубко, — каже стара — її на розум навчити: се дурні голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
— Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку віддати до міста.
Та говорять собі наче про коней, або що.
— Ой, Устечко! — журяться дівчата, — яково то буде тобі, що вона така непривітна!
— А щож, — кажу, — дівчата! Журбою поля не перейдеш, тай від долі не втечеш. Яково буде — побачимо!…
Тай собі задумалась.
У вечері кличуть: — Іди до панночки — розбирати.
Ввійшла; а панночка стоїть перед дзеркалом і вже усе зриває з себе.
— Де се бігала? Швидче мене розбирай!… Швидче, — я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене: — Та хутче-ж бо, хутче!
