но. Вони тільки й думають, якби їм гроші виплатили, а ми думаємо, якби хутче нас на волю випустили… Чогож ви задумались, бабусю?
— Та то, серденько, що гроші брали за тебе добрі, а вчили погано. Щож, як ти далі і все позабуваєш?
— Чи подоба-ж се, бабуню? Бог із вами! Як же то між гостями або в гостях позабувати музику, або танці, або хочби й мову французьку?… А про ту заморську нісенітницю, то я в одно ухо впускала, а в друге випускала, тай зовсім таки не знаю. Цур їй!
— А як же часом хто в тебе спитає, як там тії зорі по небу ходять, або що? Люди й осудять зараз: вчилася тай не тямить!
— Та що се ви, бабусю? Та се я тільки вам призналася, що не знаю, а чужі зроду того й не дошимраються, нехай хоч цілий день питають. Я зі всього викручусь, іще я їх оступачу, — он як, бабусю! Хочете, я вам заспіваю? Слухайте!
І заспівала, затягла, — наче теє срібло пересипається.
Стара її цілувати: — Серденько моє! Втіхо моя!
А панночка до неї ласиться та просить:
— Купіть мені, бабусенько, по новій моді убрань хороших!
— Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене будеш царівна над панночками!
Ми дівчата ізглядуємось: чого там панночки нашої не навчено, а найбільш, бачця, людей туманити!
-— Ходім лишень, голубко, — говорить стара пані, — я хочу, щоб ти собі обрала котру дівчину.
Тай веде її до нас.
Ми від дверей та в куток, та купою в куточку й збилися.
— Се ваша панночка, — промовляє до нас пані. — Цілуйте її в ручку.
