же того спити? — Наїдків, напитків понаставлювала; сама сіла коло неї — не надивиться. А панночка усе прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми зза дверей дивимось на них і слухаємо, що то панночка говоритиме, — чи не дійдемо, які там у неї думки, яка вдача, звичай.
— Яковось то жилося тобі, серденько, самій? — питає стара. — Ти мені не кажеш нічого?
— Ай, бабусечко! Що там росказувати! Нуда така!
— Вчили багацько?… Чогож вивчили тебе, кришко?
— От захотіли що знати!… Добре вам, бабуню, було тут жити на волі; а що я витерпіла з тим учінням!… І не нагадуйте мені його ніколи!…
— Голубочко моя!… Звісно вже — чужі люди: обіждали тебе дуже… Чомуж ти зараз сього не прописала?
— Що се ви, бабуню? Як можна? Зараз дізнаються…
— Бідолашечко моя!… Скажи-ж мені, як тебе там кривдили тії невірні душі?
— Ох, бабусечко! І морено, й мучено нас — та все дурницею. І те вчи, і друге, й десяте, й пяте… товчи та товчи, тай товчи!… На що мені те знати, як по небу зорі ходять, або як люди живуть поза морями, та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим мені себе між людьми показати!…
— Та на щось-же вчаться люди, моє золото! От і наші панночки — на що вже бідота, тай ті верещать по французьки.
— Е, бабуню! — защебетала панночка — до французької мови і до музики добре й я бралась; до танців теж. Що треба, то треба. На се вже кожний уважає, кожен і похвалить; а все інше — тільки морока. Учись, тай забудь! І тим, що вчать — нуда, і тим, що вчаться — біда. Багацько часу пропало марно!
— Так якже отсє? Погано вчать?
— Кажу-ж вам, що й нудно, і погано, й мар-
