— Возьміть книжку почитайте.
— Що я читатиму? — Я вже не бачу читати!
— То так погуляйте, тільки, голубочко, не плетіть! Ви мені лучче око викольте тим дротиком!
— Та добре-ж, добре… угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чипчик зі стрічками рябенькими, тай посадовила на кріслечку серед кімнати. Приїдуть гості — вона на поготові, привитає їх.
Стара вже світом нудить, а панночка втішається: — Як славно, бабусечко, як славно! Як у нас велично та пишно!
Нас дівчат, усіх гаптувати посадовила. Сама й учить, та раз-по-раз надбіга, чи шиємо. І обідати йдемо, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона хмуриться і свариться. Далі вже, що день, то вона сердитіша: вже й лає; часом щіпне або штовхне стиха, тай сама почервоніє як жар — засоромиться. Покиж тільки не звичилася: а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я від неї не натерплюся!… Заплітаю коси — не так, знов розплітую та заплітаю — знов не так! Та цілий ранок на тому пробавить. Вона мене й щіпає, і штирхає, і гребінцем мене скородить, і шпильками коле, і водою зливає, — чого-чого не доказує над моєю головонькою бідною!
Одного разу дожидали в нас полкових з міста. Двір замели ще з вечора, у будинку прибрали як ік Великодню. Сіла панночка зачісуватись… Лишечкож моє! Луччеб жару червоного у руку набрала, як мені довелось туманіти коло її русої коси!… І така, і онака, і геть пріч пішла, і знов сюди поступай; а пхати мене, і наскакувати на мене, — аж я злякалась! Та репече, та дзякотить, та тупоче-тупоче, а далі як заплаче!… Я в двері, а вона за мною в сад. „Я тебе на шматки розірву, задушу тебе, гадино!“ Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як
