схопить за шию обіруч!… Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило; так і рухнула коло яблуні, та вже від холодної води прокинулась. Дивлюсь, — дівчата коло мене скупчились, білі усі як крейда. Панночка на стільчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть і так то вже мене лає, така вже люта, — аж їй у роті чорно!
— Що ти накоїла, ледащо? Як ти сміла панночку гнівити? Я тебе на Сибір зашлю! Я тебе з світа зжену!
А панночку вмоляє: — Не плач, не плач, янгеляточко моє; сліз твоїх вона не гідна! Ще занедужаєш, Боже борони, чого! Бач, рученьки холоднісінькі… Буде бо вже, буде! На що сама берешся? Мені внось, що тобі не вгодно.
— А тобі ледащице, — знов свариться на мене, — а тобі буде!…
Тай не знаю, як ще другої біди вбігла, що мене не бито. Мабуть того, що вже дуже була я слаба, — так пані тільки ногою мене совманула, та зараз і звеліла дівчатам до хати віднести.
Дівчата підняли мене й понесли, а в хаті так і впали коло мене плачучи: — Устино, серденько, оплакана годинонька твоя!… Мати Божа! за що се над нами таке безголовячко?
Цілу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, — усі на панщині, — лежу та все собі думаю: — Таке молоде, а таке немилосерне, Господи!
У хаті холодок і тихо; стіни білі й німі; я сама з своєю душею. Вітрець шелесне та прихилить мені у віконце пахучий бузок. О півдня соняшний промінь гарячий перекине через хату ясну стягу трепечущу… наче мене жаром обсипле. Душно мені, дрімота, а сну немає. І так усе сама-самісінька, із своїми думками — як у світі жити!… Рада була Боже мій, як рада, коли зашумить садок, стемніє
