От ми йому кланяємось, а він нічого; тільки понуро оглядає Прокопа. Дає йому Прокіп гроші: — Вибачайте, дядьку, що мало; крепак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув: — „ходім!“
— Ходім на місто, дружино моя, погуляймо! — каже мені Прокіп.
Тай пішли.
Ходимо вулицями і заулками, гуляємо собі; а він питає: — А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вільна душа?
Тай сміється, заглядаючи мені в вічі.
Хоч як було мені невпокійно, хоч як тужило моє серденько, а й я всміхнулась, і ніби чогось раділа.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Тай добути звідки? Продати нічого. Я поїхала — нічого не взяла. Тай не великі скарби були там у мене: кілька сорочок та спідниць дві, та ще там якась юпочка та кожушаночка. Не до того мені тоді було, щоб те забирати; а послі вже пані не віддала. От я й надумала собі: — Піду я щоденно робити! Порадились із Прокопом, тай вдались до хазяйки, що хату наймала. Своє лихо оповістили, — питаємо: чи буде її рада на те, щоб ми щоденно за хату їй сплачували?
— Добре, — каже. Будуть гроші — віддаватимете поденно; а не будуть, — то й я підожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
Хазяйка наша була вдовиця старенька, привітна й ласкава, а що говірка! Росказує тай росказує, та все про своє лихо, що ввесь рід їх звівся, що сама вона в світі зісталась як билина в полі. Зітхає раз-у-раз, частенько було й сплакне. Тай з нами чимало вона сліз вилила: як було сидимо з чоловіком у купці та говоримо, — вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькі, ось ми й хороші нівроку: жити-б та жити, та людей собою веселити… Прикладає тай плаче. Ми вже її
