те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна далека заступила шлях пісковатий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…
Зісталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені ні відпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую.
Минає рік і другий і пятий…
Обняла мене мов хмара чорна; тілько й світяться мені як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
По Різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… На дворі заверюха, аж у вікна бє, і світло мигтить…
Коли — стук-стук! Відчиняю — Василь!
— Василечку, синочку мій! а Андрійко де?
— Нема вже, мамо, Андрія. Ляг Андрій, мамо, тай не встане вже!…
А я наче знала, я його що дня в Бога, що ночі оплакувала!… А жити б такому та жити! На виріст і на силу й на личко у батька удавсь: отже за батьком і на той світ погнався!…
|
|
— Зостаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? нужди приняли?
— А так мені жилося: устаю — плачу, і лягаю — плачу, так мені жилося!
— Я, мамо, до вас умирати прийшов!
Придивляюсь до нього — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!
— Синочку мій! бодай я не діждала твого слова почути!
