Перейти до вмісту

Сторінка:Марко Вовчок. Два сини й інші оповідання (Краків, 1940).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

те прощання наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за містом соснина темна далека заступила шлях пісковатий; суне перед очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…

IX.

Зісталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені ні відпочинку. Роблю через силу, нічого не знаю, не чую.

Минає рік і другий і пятий…

Обняла мене мов хмара чорна; тілько й світяться мені як дві зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!

По Різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду… На дворі заверюха, аж у вікна бє, і світло мигтить…

Коли — стук-стук! Відчиняю — Василь!

— Василечку, синочку мій! а Андрійко де?

— Нема вже, мамо, Андрія. Ляг Андрій, мамо, тай не встане вже!…

А я наче знала, я його що дня в Бога, що ночі оплакувала!… А жити б такому та жити! На виріст і на силу й на личко у батька удавсь: отже за батьком і на той світ погнався!…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

— Зостаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? нужди приняли?

— А так мені жилося: устаю — плачу, і лягаю — плачу, так мені жилося!

— Я, мамо, до вас умирати прийшов!

Придивляюсь до нього — лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже надломлене!

— Синочку мій! бодай я не діждала твого слова почути!