І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого, не знаю, не памятаю. Тілько як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до приєму, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон хилить, та будять мене — хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх… Господи, Боже мій: Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучше б я у землю поховала їх обох!…
Привели мене у темну якусь хатину — землянка чи льох чи що воно таке, не скажу! Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий, під щотиною увесь, як іжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу:
— Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх синів.
Даю йому, що змоглась, грошенят; а то полотна і на діток дещо…
— Не журись, старушка, — прохрипів, трошка ваші синки проскучать, без того не можна на світі, а там злюбиться; молодці будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на нього: нервовий, обдутий якийсь він, очі в нього якось померхли… Боже-ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що у них душа тепереньки свята і погляд ясний, і любі обличчя квіткою процвітають!
Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як вибереться літом на день гарячий, душний, то й згадаю собі
