Чи мені ж те оповідати, що не одна я ненька стара хлопцеві серденько слізми вялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною вродою! Любо він пісні виспівує було ясними зорями. Голос його по усьому селу розлягається. Отже й виспівав собі дівчину любу та гарну. Літньої пори, тихими та теплими ночами лежу було довго без сну — думаю та горюю, і чую було розмову їх тиху та любу… Сподівалась я невісточки як ластівочки собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом за рекрутами.
Казано в середу брати бранців по обіді. Сиджу я та дожидаю тої години — коли вбігає мій Василько задиханий, блідий, а за ним два чоловіки в хату.
— Пані матко! спорядіть обох; пан звелів і Василя брати.
Я віри не йму їм.
— Не буде цього! — таки на їх кажу. — Атже-ж пан і сам людина!
— Ні, мамо, — промовив Василь, — так воно дійсно є, як вони тобі сказали!…
І всі мене вмовляють, а в мене серце наче завмерло: і чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить…
Виїзджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, провожає. Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить; гаї та поля на очі набігають…
