— Ото й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не минулось; а якби не заводивсь, то й не смуткував би тепер і не стидно б було, що тебе побито!
А Андрійко йому своє:
— І, так сидіти нудно!
Та знов югне з хати — і слід загинув!…
Тихий був Василько, розсудливий, хто його й на розум добрий наставляв, Господь його знає! Чи піде було чи не піде до товариша, вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і зріс на самоті сам із собою.
Не говіркий був, не сміливий. У кого вже він вдався такий! Андрійко то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем робить, а годинку урве собі на гуляння на парубоцьке! Сейже, як до чого став, і очей не зведе і думки ні на що не зверне — уся душа його в роботі.
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка — рекрутчина цього року буде. Як я почула, наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків: що то за хороші, за молоді, Боже мій добрий!
Одного ранку — бодай такого ніхто не оглядав — сказано мені, що на черзі Андрійко у рекрути…
Збираю останнє, споряжаю його. Яково то свою дитину на лихо, на біду виряжати! Хто того не знає, нехай же мене спитає!… А він то на моїх очах уже привяв… Де той погляд молодецький, де той усміх веселий!
