— Так… Не хочу! Чого, мамо, ніч темна — невидна?
— Так Бог дав, дитино, ще темно у ночі… — Спи! — кажу йому, — спи!
Він і замовкне… Тільки довго ще неспокійно ворочається.
Було як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я від людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць сипле промінням — то й укриваю було їх і наказую Василькові: „Не дивись, Василечку, на місяць — не годиться!” Він і зідхне… То вже в ряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом — або зовсім нема йому сну, або ж сни неспокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря знялась, вже й сонечко зійшло, а він міцним сном висипається, розкидався — розгорівся… Як його з вечора трудно упорхати, так і підняти у ранці. А прокинувся він, мій пустунчик — і гуком його в хаті, аж сохи движать! Ну, бігать, гомоніть, гайнувати, аж усе піде жужмом! А само таке раде, веселе, миле!…
Та то вже, хоч жалко не жалко, а треба впинити: і пострахаєш було і покрикнеш на нього…
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорший був, палкий як іскра: то було тричі на день і більш посвариться з дітьми на вулиці, а то й побється за яку пустоту.
— Андрійко! — каже Василь, — а що ти невеселий?
— Бивсь, от що!
