розкопує щось — хробачка вигребе, або метелика вловить — дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь іздрігнеться. А коли то було ляже в садку та цілісенький день і пролежить нерухомо, мов прислухується до чого.
— Що це задумався, сину? — спитаю.
— Який це світ великий, нене!
Ще хлопям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, де й коли процвітає і яким цвітом: і коли пташки у вирій відлітають і коли прилітають з вирію — усе він теє знав.
— Це йому так Бог дав! — було мені кажуть люди.
— Нехайте його — це йому так Бог дав.
Ото було тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене робота, заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум навчати — як вмію, так і навчаю…
Розказую їм і про те і про друге — толкуюся з ними. Отже мій Андрійко хутко й заскучає; так він і вариться; очі собі тре і позіхає і зідха́.
— Пустіть вже, мамо! — проситься. — А скоро пустила, чого не загадає! І гомонить і пустує, поки сон і зможе. А Василько буде хоч цілісіньку ніч тую довгу зо мною сидіти, мене слухаючи та мені в очі пильнесенько дивлячись.
Поснемо. В ночі прокинешся — не спить Василько мій.
— Сину! Чому не спиш?
