ЛЕДАЩИЦЯ
Пані наша була не перволіток, тай не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говірки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було як намальована.
І в кімнатах було у нас гарно: вичищено, вилощено, покрашено — і кріслечко і столичок, усе як слід, по панськи. Було пані камяних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок із зеленого, з червоного скла. Був у неї й собака з міди кований і зайчик черепяний, мерережані ушка. Все те ні до чого, а в купі воно блищить і на очі навертається і рябіє — аж бє. А найдорожча штука — висів у неї на стіні пан мальований, — чорнявий, як жук, а хмурий, як ніч, з золотими перснями на руці, — її батько покійний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до пані з гостей, кожному пані оповістить: — „Се мій татонько покійничок!”
Знала вона, як із ним поводитись, як заговорити, як глянути, зідхнути. Прийде який-небудь бідолах, то вона йому гучно говорить: — „Се мій батько — князь!” — Другому, пихатому, багачеві, зідхаючи: „Ото, як мій батенько живий був, — ось із його мальовання — не знала я біди!” — А
