третьому, щирому й молодому хлопяті: — „Що, — каже, — те світове — і вельможність і багатство? От був мій пан-отець — князь, великого чину дійшов”…
Отже то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жуковатий князь прогайнував усю батьківщину, зоставив їй тільки будинок невеличкий у місті з садочком і двором, бо то була її материзна — того вже не зміг прогайнувати.
Чотири кімнаточки було кругленьких у тім будинкові, створчаті вікна, рундучок із піддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двір травою високою поріс; од воріт дві стежечки по йому бігло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гилляста яблуня стояла.
Половину будинку пані оддавала якимсь паничам під найми; ще й столувала їх, — з того й жила небога. А чоловік її десь далеко служив; ми його й не бачили. Тай пані було байдуже.
Паничі скучати їй не давали: що дня, що вечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали…
Не гадки нашій пані по такому життю!…
Мене їй подаровано. Я родом із Глущихи; була колись Іванківських панів… Жила я в батька-матері. — Боже мій милий! Тепер спогадаю, як то жилось тоді мені! Оженився наш пан і взяли мене на вслугу до молодої пані. А вона, ця вже моя пані,
