глянеш на ті брови здвигнуті, чорні, на ті очі ямкуваті, огнем блискотючі.
Якось було мені смутненько. От я й плачу собі, сидючи на лавці. Звісно, чоловік і в щасті, то часом смуток обіймає, — не то, що нам. Воно кажуть: привикнеш!… Ні!… Втомишся терплючи, то й здається тобі, що все тобі байдуже, — та разом прокинеться лихо. Часом одне слово… А що ви думаєте? Часом бійку забудеш у годину, а якесь там слово гіркеє вразить тебе до самого серця, — місяці, роки памятитимеш.
Сумно мені було і перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печі порається, — „Горпино! — кажу, — ось я журюся, я плачу, а ви все однакові. Так нам, мабуть, Бог дав!… Певно, що й ви лихо знаєте?”
Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, тай одказала:
— Чому ні?
— Господи! — кажу знов, — як я колись молодого віку жила в батька, в матері!…
— А я — каже, — вік ізвікувала, усе тягаючись по чужих дворах.
Тай змовкли ми.
— Ви сиротою зосталися змалку, Горпино? — знов питаю.
— Ні, мене взято з семї маленькою. Батька й матір ледве зазнаю. І вони чи познали б, у послі мене побачивши!… Та не бачили — вмерли.
— А чоловік ваш, небіжчик, звідки був родом?
