— З того села, де я жила з панами, з Говійовки. Дворак був.
— І довгенько ви жили з ним?
— Пів року.
— Господи! І не нажилися! Щож то йому за лихо сталося?
— Спянчивсь і вмер.
По сім слові вийшла з хати і вже ніколи я до тієї речі з нею не верталась.
Було над вечір одробимось, пані куди в гостину піде, — сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, — спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусідчиною. Жила проти нас міщаночка; сирітка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дівчинка була! Очі в неї були ясні, коси довгі, великі, чорнорусі, а личко — як яблучко. Було, як не побачиш, весела собі, щебетлива й голосочок був у неї — наче струмочок прудко біжачий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рідні — все було в купці. Діла не багато в Насті: що тоді вона тільки з дітей виходила; от собі й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.
— Горпино! кажу, — чому ви хоч із дочкою своєю не поговорите? Веселіш вам було б…
— Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дійде.
— А на мене, — говорю, — то я б і з малою дитиною розмовляла. Нехай мені спочує, аби хто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу…
