— А дитина, то пятому, десятому оповіщатиме, яке ваше горе… На те воно молоде в Бога!
— Що ж, кажу, — добрий чоловік пожалкує!
На те мені Чайчиха нічого не відказала.
А дівчина була в неї хороша, як квітка. І така вона була якась палка, чующа… Вже було як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела — що то за жарти, що в неї за пісні, за вигадки!… Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очі! Там були такі, що й без мови говорять. От інше, то поплаче собі тихенько, зідхне, тай годі; а весело — всміхнеться. Ні, воно було у горі, то сльози виплаче, у радощах — сміх висміє. Що спочує, то з самої душі, з самого серця, щурого кипячого… От і росла вона, виростала.
А Чайчиха, що далі усе вона хмурніша — от от мов хмара чорна. І замічати я стала, що вона почала кудись ходити. У вечорі пізно якісь до неї люди приходять і довго вона з ними говорить. Я собі мовчу, мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня — бачу, іде у двір чи москаль, чи хто його зна, — з червоним коміром, такий пикатий, усатий і питає, чи дома пані? От я кажу: — дома. — А сама — зирк. Горпина стоїть на хатньому порозі, біла як хустка і проводить того москаля очима.
Я аж злякалася. До неї: — „Що вам, Горпино?” — Вона тільки рукою махнула.
