Оддав той москаль бумагу якусь пані. Вона ж як прочитала, розгнівалась, стривожилась. Написала щось і дала тому москалеві. Він поніс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань і стали вони у двох із панією радитись. Пані так і сипле словами і хусточкою очі обітре і руками сплесне. Дала йому гроші. А він усе слухав, брови піднімаючи та по кріслечку нігтями стукаючи. Гроші взяв і сховавши в кишеню: — „Не бійтесь, каже, нічого не бійтесь!” Пані йому дякує, до воріт проводить і там дякує. Прихожу я тай розказую Горпині.
— Що се таке?
А вона тільки зуби спинила, та простогнала ніби: — „Знала я, знала!”
Я нічого не розумію. А тут приходять якісь судовії два панки. Веліли Горпині стати перед себе, а сами сіли. Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, тай питають:
— Ти, молодице, вільности шукаєш?
А вона: — Я.
— Попадешся у біду, дурна! служи своїй пані та роби.
Вона мовчить.
— Чуєш? Розумієш… Гляди ж, шануйся! Не зволь напасти на себе! Почуємо іще — негарно буде!
Тай пішли.
Хочу їй слово сказати… Та гляну на неї — не вимовлю. Сіла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить — як замерла!
І Настя тут стоїть; задумала і на лиці міниться.
